З новим Стандартом – як вчиться пілотний клас київської школи

Вчителька Лариса Григорівна може здатися дивачкою. З двадцяти трьох років педагогічного стажу – 18 вона провела в садочку. Потім прийшла в київську 106-ту школу з поглибленим вивченням англійської мови, провчила свій перший клас і вв’язалася в пілотування нового Стандарту початкової освіти.

Хтось з нових колег дорікав: “Нащо?”.

“Не можна стояти на місці. Треба щось змінювати”, – переконувала.

А про себе думала: “Не вийде – нову професію шукатиму”.

Ранкове коло. Ігрова кімната (невеличка, поруч з класом).

Лариса Григорівна починає свій день босоніж, навколішки (щоб бути на рівні з дітьми) на м’якому ковроліні.

І це для багатьох, каже, немислимо – вчитель на килимку. Не личить. Завдання вчителя – навчати, а не гратися. “Може, я щось неправильно зрозуміла, але перший клас – це адаптаційно-ігровий період…”, – знизує плечима.

Тож у ранковому колі діти записують дату, рахують, скільки їх прийшло на уроки, витягують з коробки вирізані з паперу цифри й діляться на групи.

Увесь тиждень присвячений мандрівкам. Тому все, про що діти говорять, стосується подорожей. У групах учні намагаються виконувати завдання по черзі. Процес здебільшого саморегулюється. Тим, хто все хоче писати сам, колеги роблять зауваження і вимагають ділитися.

Так учні виконують кілька завдань: пишуть у спеціальному бланку імена героїв мультику “Дора-мандрівниця”, складають пазл (роздрукований і виданий вчителькою), обводять контури малюнка (хоча порядок руху фломастера вказаний цифрами, діти проводять лінії інтуїтивно, орієнтуючись на те, як малюнок мав би виглядати).

“А тепер, давайте подумаємо, що можна покласти в рюкзак для подорожі. Але будемо називати тільки те, що містить букву “р”, – пропонує вчителька.

“Фотоапарат”, “паспорт”, “карта” і “гроші” з підказками і без потрапляють до уявного рюкзака. Але найбільше увагу дітей захоплюють квитки на поїзд (які на перший погляд важко відрізнити від справжніх). Кожен отримує свій, метушиться зі взуттям, і урок переходить до класної кімнати.

“Це їм для життя пригодиться, – пояснює Лариса Григорівна. – Коли ми вивчали тему “Театр”, я їм так само роздруковувала квитки. А потім ми ходили на виставу. Я дала їм справжні і вони самостійно знайшли місця. До речі, ми їхали з паралельним класом, і ті діти сіли так, як їм сказала вчителька. Крім того, мої діти знали, як здавати одяг в гардероб, що вони мають отримати номерок. І просили його дати. Починали спілкуватися”.

Вчитель – не командир

Підприємець Дмитро Пашко навмисне віддав свого сина в державну, а не приватну школу. Не тому, що тут новий Стандарт, а щоб у дитини не було відчуття, ніби школа – це щось маленьке, а навколо тебе всі метушаться.

Але почуте на зборах все одно втішило: відхід від зазубрювання, мобільні парти. Фокус на індивідуалізацію – головний фактор, який викликав бажання бути в цьому процесі.

“Я розумів, що у Лариси Григорівни буде не армійський підхід, ми знали її ще з садку, – каже. – Нам хотілося, щоб вчителька була більше берегинею, ніж червоним командиром. Щоб дитину чули. Син майже весь час хоче до школи. Вдома вигадує загадки і завдання.

Взагалі нова програма передбачає зміну світогляду вчителя. Є шанс отримати нові знання, пройти перезавантаження і не реагувати так, як звик. З цими дітьми треба тонше. Вчитель має бути не передавачем інформації, а постійно навчатися. Тому ця програма цікава і сильна. Тут велика робота з деталями. У дітей є свій простір – поличка, ігрова кімната, індивідуальна папка. Є свобода і рух”.

Міністр класу

Справді, у класі Лариси Григорівни – сучасний ремонт, інтерактивна дошка, ноутбук, принтер, шафа з настільними іграми й навіть акваріум. Вся ця краса з’являлась в останні дні літа: над ремонтом чаклували сімейні підряди (вчителька, завуч, директорка і їхні чоловіки). Вчительці ту паніку згадувати не хочеться.

Але новий Стандарт змінив не тільки колір стін і меблі: “Я навчилася відходити від стандартної структури уроку. Раніше думала, що має бути так і не інакше. Тепер, коли директор заходить на урок, можу сказати: “Вибачте, на перерві”. Тренери (які готували вчителів пілотних шкіл, – авт.) навчили: я в своєму класі – міністр освіти“.

Крім міністра освіти, вчителька – багаторукий Шива: пояснює нове, міряє учениці температуру, допомагає комусь наздогнати записи в зошиті, питає, чи покращився настрій.

Помітно, що їй не вистачає помічника. Принаймні від допомоги вчителька не відмовилася б. Чи від поділу класу на групи під час уроків читання і письма, де справді до кожного треба підбігти, показати, розказати. І це дітей ще порівняно небагато – 24 (поділ на групи відбувається за наявності 28 і більше учнів).

На першому уроці учні сидять у групах по троє-четверо, шукають і зафарбовують свої місця на схемах вагонів. (Раніше роботу в групах вчителька починала з другого класу). І якщо зараз така співпраця виглядає природно, то перший досвід Лариса Григорівна згадує, закриваючи долонями обличчя: “Коли ми вийшли на вулицю малювати, думала: ніколи ці горошинки не позбираю – розкотилися по всьому подвір’ї. Я їм малюю квадратики, розказую, що малюймо спільну школу, а там кожен хоче свою!”.

Право виходити на вулицю вчителька цінує: каже, клас став більш рухливим, якщо нецікаво – можна знизити темп, втомилися – вийти.

На перерві (коли надворі надто холодно) майже всі діти переходять в ігрову кімнату. Складають конструктор, який спершу освоювала Лариса Григорівна: читала інструкцію, просила старшокласників, фотографувала. Зрештою навчилась і навчила дітей.

Шкодує, що ігрова кімната є лише в її учнів (її спеціально облаштували для пілотного класу). Наступного року готова передати приміщення новим першачкам. А для свого щось придумає – килимок можна буде розстелити біля дошки.

Після уроку в класі залишаються кілька дітей. Ось Ліза. Називає себе говорушкою. Гортає переписку у вайбері. Сміється, стрибає з теми на тему:

“Телефони – це все наше життя!” (захоплюється; однокласниця поруч хитає головою, смартфоном не користується), “найкращий тиждень був, коли вчили назви планет, вирізали, клеїли”, “я так люблю малювати принцес! Дивлюсь уроки на youtube!”, “мультик про Дору я бачила ще в три роки. Ну може, в чотири…Тепер нецікаво”, “показати, як дістаю ногою до голови?”.

Реклама

Добавить комментарий

Заполните поля или щелкните по значку, чтобы оставить свой комментарий:

Логотип WordPress.com

Для комментария используется ваша учётная запись WordPress.com. Выход /  Изменить )

Google photo

Для комментария используется ваша учётная запись Google. Выход /  Изменить )

Фотография Twitter

Для комментария используется ваша учётная запись Twitter. Выход /  Изменить )

Фотография Facebook

Для комментария используется ваша учётная запись Facebook. Выход /  Изменить )

Connecting to %s